Неділя, 24.02.2019 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Історія Бойківщини

Бойки і Бойківщина.Історико-етнографічні розвідки.

Бойки заселяли в основному гірські райони середніх Лісових Карпат (Львівську, Івано-Франківську та Закарпатську область).

Бойківщина - суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. Гуцульсько-бойківське пограниччя проходить приблизно по межиріччі Лімниці і Бистриці-Солотвинської на північних схилах Карпат і Тересви у Закарпатті, на заході межуєз Лемківщиною у верхів'ях Сяну та Ужа. Північна межа проходить карпатським передгір'ям, а південною можна вважати Полонинський хребет у Закарпатті. Окреслена територія охоплює південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Великоберезівського, Воловецький і Міжгірський райони Закарпатської області. У верхів'ї Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить тепер до території Польщі.

Назва бойки — зафіксована у джерелах XVII—XVIII ст. її походження має різне пояснення. Найдостовірніша гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який виводив її від уживаного в бойківських говірках діалектного слова бойе (боййе, боййечко) у значенні вигуку ага, їй-богу, прислівника справді. Сучасний дослідник М. Худаш вважає, що назва походить від антропоніма Бойко. Бойківські села знаходяться у долинах рік і мають здебільшого скупчений характер. Тільки в більш висотній зоні вони частково розпорошені. Чимало поселень цього району — давнього походження, згадується в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. І. Франко небезпідставно обрав тереном своєї історичної повісті з XIII ст. «Захар Беркут» с. Тухлю і Тухольщину на Сколівщині.

Вони займалися скотарством, лісовим та сільським господарством. Для зберігання сіна та соломи бойки розробили оборіг - конструкцію із вертикальних кількаметрових стовпців та рухомого даху із кори, соломи чи драниць (спеціальних дощечок для покриття дахів). Ці конструкції у різних варіантах були поширені аж до Богемії (теперішньої Чехії) і ще дотепер часто зустрічаються у ландшафтах західної України.

Бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювалися не тільки долини, а й гірські схили, лісові масиви. Етнографи зафіксували на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння земляних ділянок: рубання лісу та чагарників з наступним їх спалюванням, викорчовуванням пнів, скопуванням мотикою і далі обробкою орними знаряддями. В умовах малородючих грунтів, кліматичних режимів різних висотних зон на Бойківщині склалися традиційний асортимент вирощуваних культур і своя агротехніка. У тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли — основна тяглова сила горян.

Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Одним з найпоширеніших було лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев'яної архітектури — дивоцеркви, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння, посуд та ін. Розвивалися також ткацтво і кушнірство.

Традиційний бойківський народний одяг до найновішого часу доніс давню простоту форм і крою. Одяг шили з домотканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Колористи- ка одягу, його прикраси й орнаментація були бідніші й простіші, ніж у гуцульському народному вбранні. Основні компоненти їжі горян — жито, овес, картопля і молокопро-дукти.

Регіональними особливостями характеризуються різні галузі традиційної духовної культури жителів бойківського краю. У календарних і сімейних звичаях та обрядах, віруваннях, міфології, народних знаннях, звичаєвому праві простежуються нашарування різних епох і уявлень, передусім тісний зв'язок з житейськими справами людини. Бойківська фольклорна традиція донесла до нашого часу цінні пам'ятки давніх верств усної поетичної творчості українського народу, зокрема колядки, весільні пісні-ладканки, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопоетичні твори, пов'язані змістом з місцевими історичними, побутовими подіями.

Має самобутній характер і традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, форми і способи прикрашання одягу, розпис писанок. Збережені на Бойківщині твори народного малярства XVI—XVIII ст. належать до комплексу унікальних пам'яток української загальнонаціональної художньої культури. Бойківщина як етнографічний район займає територію Українських Карпат від рік Уж і Сян на заході до ріки Лімниці на сході, охоплюючи гірську частину Львівської області; Міжгірський, Воловецький і північну частину Великоберезнянського районів Закарпатської області; Долинський і Рожнятівський райони Івано-Франківської області.

Вічнозелені ліси, пологі схили та круті вершини, бурхливі ріки й стрімкі потоки назавжди запам'ятовуються кожному, хто відвідає цей край. Цікавими є його історія, давня народна архітектура, мистецтво, звичаї та побут.

Через її територію віддавна проходили шляхи із Закарпаття на землі сучасної Львівської області. Поселення Ступниця, Погонич, Старе Місто, Спас, Стара Сіль - існували вже за часів Київської Русі. Цей край був нездоланним бар'єром для монголо-татарської орди, заселяли його завжди мужні та нескорені люди.

З давніх часів славиться Бойківщина своїми мистецькими традиціями. Зокрема архітектура посідає чільне місце в культурній діяльності місцевого населення, принесла йому загальне визнання. І це цілком природно, адже на Бойківщині споконвіку був ліс - чудовий будівельний матеріал. Народні майстри будували хати з галереями, водяні млини, церкви, дзвіниці, які ми сьогодні вважаємо шедеврами народного зодчества. Впродовж століть вироблявся неповторний бойківський стиль, в якому відобразилися кмітливість, спостережливість, естетичні смаки та уподобання будівничих.

Народні зодчі вдало використовували рельєф місцевості, тонко відчували природу, шукали з нею гармонії. Масивні форми даху будівель чимось схожі на гори, а розташування їх повторює обриси рельєфу. Завдяки вмілому конструктивному рішенню будівлі виглядають легкими й ніби здіймаються над схилами гір.

Хати будували з товстих смерекових плениць (півкругляків) з високим гострим, дещо вигнутим дахом. У профіль силуети таких будівель подібні до старих смерек зі звислими донизу гілками, гармонійно створюють з ними єдине ціле.

Важливе місце в старовинній бойківській садибі посідають господарські будівлі. Серед них виокремлюється стайня. Складається вона з двох частин, розділених боїщем (стодолою). Вздовж усієї протилежної від входу стіни стайні тягнеться половник (прибудова, куди зсипали полову, іноді клали сіно). Якщо інтер'єр старого житла (особливо курних хат) створював безрадісне враження, то до господарських будівель відчувалася підвищена увага ґазди, вражала різноманітність і своєрідність складених там предметів, господарського інвентаря.

Та найвищого мистецького рівня досягли місцеві зодчі в сакральній архітектурі. Бойківські церкви та дзвіниці відзначаються оригінальністю архітектурних форм, конструктивною простотою, доцільністю та виразністю окремих деталей. Академік Ігор Грабар у книзі "История русского искусства" (т.П, 1912 р.) про них писав: "Ось де самобутнє мистецтво Прикарпатської Русі торжествує своє найвище досягнення! Тут, в цих легко злітаючих до неба струнких силуетах храмів, в дитячій простоті їх конструкцій, що надає їм вигляд дивовижних іграшок, - відбилася вся неповторна чарівність цього справді народного мистецтва".

Два чудових пам'ятники цього виду народної архітектури представлені в Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Це церкви 1763 року з с.Кривки Турківського району і 1863 р. із села Тисовець Сколівського району Львівської області. Обидва експонати переконливо свідчать про високу культуру й майстерність народних умільців. Важливе місце в історії матеріальної та духовної культури бойків посідають народне мистецтво, художні промисли. Художня різьба збереглася тільки на одвірках та інших архітектурних деталях. Сучасні дослідження свідчать про існування її також на деяких побутових предметах, зокрема посуді.

Високими художніми якостями характеризуються народні ткані вироби: коци, верети, плахти. Цікаві зразки рослинного орнаменту мають вибійки (фарбування виконували рослинними барвниками за допомогою трафаретів). Вражають фантастичними узорами, тонкістю виконання вишивки. Бойківський старовинний одяг відзначається зручністю, легкістю, багатством орнаменту та способів виконання. Дівчата носили вишиті сорочки, білі спідниці з вишитим краєм, а 'також прикрашений вишивкою фартушок, на голові - світлу хустку. Заміжні жінки в'язали хустки на чіпець. На сорочки одягали лейбик з коричневого сукна, прикрашений на грудях шнурами і саморобними ґудзиками з того ж таки сукна. Чоловічий костюм був строгим: сорочка та штани з білого полотна з вузькими, здебільшого чорного кольору, вишивками. Штани іноді вишивали внизу і по швах. Лейбик прикрашали скромніше. Влітку носили солом'яний капелюх, взимку - кучму, або баранячу шапку. В давнину бойки відпускали довге до плечей волосся, яке заплітали в коси. Бороди голили.

До шедеврів декоративного мистецтва належать і писанки. Серед декоративних мотивів їх оформлення дуже архаїчні. Наприклад, примітивне зображення сонця у вигляді радіальних ліній, які виходять з центра круга. Переважають геометричні орнаменти. Виразний рослинний орнамент - рідкість.

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ СІЛЬСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ

Розташування, форми поселень і планування їх на Бойківщині в першу чергу визначаються рельєфом місцевості. В давнину люди займали під поселення більш рівні, низинно розташовані простори: улоговини гірських долин, надзаплавні тераси. У вузьких поперечних долинах бойки охоче заселяли котловини.

Зональна будова Карпат відображається в розміщенні поселень. Здебільшого безлісі та зайняті орною землею гірські хребти густо заселені. В західній частині Карпат, де рельєф знижений, грядоподібний, села розташовані ланцюгом між грядами. Східніше умови для поселень гірші. Річкові долини, особливо поперечні - круті та вузькі. Гори сягають тут висоти 1800 м. Найбільше поселень у долинах Опору, Стрия, Мізунки. Ще східніше гірські масиви вищі, долини звужені. Тут заселені лише верхні долини Тереблі і Тересви.

Місцеві поселення розташовуються головним чином в долинах рік. Дуже часто вони скупчуються і утворюють ланцюг, у якому майже зливаються одне з одним, це спостерігається в долині Стрия (села Бориня, Матків, Либохора).

Основна частина сіл тягнеться вздовж течії великих рік, які протікають у північно-східних і південно-західних напрямках. Схили долин при такому положенні мають оптимальну освітленість. У лісистих місцевостях заселення йшло повільніше і садиби будували тільки на вільних від лісу територіях. Первісно постійні поселення виникли на самовільно захоплених територіях.


   Село Лімна Турківського району
Львівської області

У часи кочового скотарства території пасовищ і шляхи пересування худоби не обмежувались. У місцях зупинок пастухи будували примітивні курені для відпочинку й тимчасові загони для худоби. З переходом до напівосілого скотарства вже частина населення, переважно жінки та діти, живуть у хатах, які зводили на рівнинах і в долинах вздовж рік. Рідко в таких місцях були найнеобхідніші умови для життя і ведення сільського господарства. Наприклад, щоб потрапити на сінокіс, людям доводилось проходити великі відстані, перебираючись через густі нетрі. Звідси, мабуть, походить назва лісових лук "лази", які зафіксовано і в назвах урочищ і поселень.

Внаслідок вирубок лісу, зі зростанням поселень площа лазів розширювалась. Кращі землі перетворювали в ораницю. Поступово лази, куди переселялась вся сім'я, переростали у хутори. Отже, дворище в давнину могло представляти собою хутір. Таке поселення мало кілька хат. Найчастіше поселення з'являлись на територіях, придатних для ведення господарства, де спочатку поселялась одна або кілька сімей. Розростаючись, такий рід давав назву іноді групі дворів. Прізвища перших поселенців присвоювались назвам сіл, присілків.

У густозаселених місцевостях такий порядок виникнення поселень не міг утримуватись без змін: тут гостро відчувалась нестача землі і посилювались права приватної власності. В XV-XVI ст. земля вже була поділена на ділянки.

Пізніше пани стали забирати кращі землі, скуповували їх за безцінь або витісняли селян в області. 1851 р. кілька років звільнялись від сплати податків. Чимало сіл у XIX ст. розбудовувалося за німецьким звичаєм. Хати споруджували в ряд, одна біля одної, з обох боків дороги. За кожною садибою простягалася вузька довга смуга землі (загумінки). На Бойківщині існують різні форми поселень. В середині XIX ст. сформувалися села, які збереглись майже до наших днів. У вузьких долинах рік найбільш поширені видовжені, одновуличні селища, з одним рядом садиб, віддалених одна від другої. Згодом вздовж річок, з одного або двох боків, з'являються також поселення з двома рядами будинків.

Витягнуті вздовж рік одновуличні села з часом змінювали початкове планування. Коли кількість населення збільшувалась, виникало питання, де розташовувати нові сім'ї. Так з'являлися нові вулиці, паралельно до головної, особливо - в розширених ділянках долин; іноді утворювались окремі групи дворів або хутори. Подекуди поселення розросталось не по долині, а по вищих місцевостях і, таким чином, зникав видовжений тип поселення, поступаючись місцю скупченому.

Скупчені поселення з'являлись найчастіше в улоговинах, при злитті рік. Вони характеризуються багатовуличним плануванням, компактністю і мають форму неправильного багатокутника. Цей тип поселення виник у різні часи і з різних причин. Деякі скупчені поселення, особливо на підступах до перевалів, утворились на місці давніх слов'янських городищах (Тустань, Старий Самбір, Корчин, Підгородці), інші виросли із старих дворищ.

Скупченість поселень пояснювалась необхідністю використовувати для посівів більше землі. Вулиці в поселеннях скупченого типу іноді сходяться в центрі села, часто своїм розташуванням нагадують хаотичну сітку. Навіть головна вулиця круто звивається. Деякі з цих поселень згодом стали містами, наприклад Турка.

Окрім видовжених і скупчених поселень, поширеними були розкидані села. Це поселення, в яких садиби споруджували в долині або по схилах. Такий характер розселення був зручний тим, що давав змогу зводити стодоли та інші господарські будівлі серед полів. Виникненню цього типу поселень сприяли звуження річкових долин, розкиданість орних земель. Кожний господар будувався на своїй ділянці, тому цей тип поселень має характер хутірського. Такими поселеннями є Славсько, Погар, Камінне.

Вільний характер розселення не міг довго існувати. В 1778 р. австрійський уряд прийняв розпорядження про так звану контракцію. Це означало, що розкидані поодинокі поселення верховинських місцевостей розпорядженням властей втягувалися в общину. З часів проведення контракції іноді відраховують вік поселень, хоч фактично вони існували задовго до неї. Таким чином, на Бойківщині існують три типи розселень: витягнуті вздовж рік і доріг, скупчені та розкидані безсистемно в долинах і по схилах гір.

САДИБА, її ЗАБУДОВА І БЛАГОУСТРІЙ

Садиба - це комплекс житлових і господарських будівель разом з двором, городом і садом, які становлять індивідуальне господарство селянина. Всі будівлі взаємозв'язані. В одних і тих же приміщеннях люди жили й працювали. В хаті не тільки спали і їли, але й тримали іноді молодняк худоби, пряли, виконували інші роботи. Водночас селяни спали влітку не тільки в хаті, але й у коморі, сінях, стодолі. Від характеру заняття мешканців залежали форми та розміри двору, кількість господарських будівель.

У часи середньовіччя садиба-дворище була підпорядкована потребі великої родини. Це були багатобудинкові двори, у яких будівлі не були загороджені і розташовувались безсистемно на ділянці землі, якою користувались спільно всі господарі, що входили до патроніму. Залишки подібного господарства оглядав автор цих рядків на початку 1970-х років у Сколівському районі на Львівщині. З розпадом великої родини на окремі, садиба стала одноосібним господарством. Нагадаємо, що на вигляд садиби, її планування впливали характер заняття власників, традиції, ступінь економічного розвитку, природні умови, орієнтація за сторонами світу.


Хата в с.Нижня Яблунька Турківського
району Львівської області

На Бойківщині головним заняттям населення було землеробство. Сприяли цьому відносно спокійніші форми рельєфу, пологіші, ніж в інших частинах Карпат, схили. Про це давнє заняття населення свідчать велика розораність схилів, деградованість ґрунтів, наявність солом'яного даху в традиційних будівлях, окремого великого приміщення для обмолоту зернових - боїща, і, врешті, скупченість поселень у долинах, що давала йому змогу зберігати більше земель для полів. Про землеробський характер заняття бойків свідчить давній звичай класти хліб у фундамент при закладанні підвалин, що нібито має забезпечити добробут у майбутньому.

Розміщуючи будівлі в садибі, селянин завжди намагався віднайти і використати найцінніше з навколишнього середовища. Орієнтація головного фасаду на південь є головною вимогою при забудові сіл Бойківщини. Тому в одному і тому ж селі нерідко з одного боку вулиці всі хати стоять вікнами у двір, а з другого -навпаки, вікнами до вулиці, аби тільки довгий фасад будинку виходив на південь. В с. Верхньому Висоцькому Турківського району Львівської області в одній із частин села вулиця проходить із заходу на схід. В цьому місці в групі садиб житлові будинки звернені головними фасадами до дороги, на південь, і господарські будівлі розміщуються за ними (з боку поля). На протилежному березі річки житлові будинки стоять бічною стіною до річки.


Хата 1927 р. в с. Нижній Турів Турківсь-
кого району Львівської області

Умови індивідуального господарства вимагали найзручнішого, простого сполучення житла з господарськими будівлями. Колись це мало важливе значення: господар мусів перед своїми вікнами мати стайню, щоб зберегти худобу від злодія. Але тоді він міг під обійстя відвести більше грунту. Отже, хату ставив далеко від стайні або збоку від неї, не дбаючи про відведення гноївки, що нерідко погіршувало санітарно-гігієнічні та побутові умови. Вулиця з оберненими в її бік тильними частинами господарських будівель мала доволі непривабливий вигляд.

При перпендикулярному розташуванні житлового будинку відносно вулиці господарські будівлі розміщувались проти довгої стіни будинку. І характерно, що стайні стоять на ділянках, які нахилені до хати. Між стайнею і хатою дуже часто трапляються ділянки орної землі. Місцеві жителі вважають, що ці клаптики землі угноюються якоюсь мірою від стайні.


Хата 1932 р. с. Вовче Турківського
району Львівської області

Садиби селян залежно від ширини наділу найчастіше набирали форми видовженого прямокутника. При цьому, треба зазначити, що на Бойківщині земельні наділи розташовувались перпендикулярно до шляхів сполучень, при яких були садиби, або по обидва боки від них. Останнє іноді було наслідком пізнішого прокладання вулиці через наділи.

Садиби змінювались зі зміною виробничих відносин залежно від суспільного укладу. Після розпаду великих земельних володінь, парцеляцій, утворювались дрібніші садиби з чіткою специфікою господарства. Після Першої світової війни зруйновані поселення відбудовували по-новому, з урахуванням усього корисного, що залишилось від старої забудови і вимог часу (архітектори зі Львова пропонували проекти житлових будинків і розробляли плани дворів залежно від величини земельних наділів, які широко пропагувались, роз'яснювались у різних тогочасних товариствах).

За розташуванням житлових і господарських будівель на Бойківщині розрізняють два основні типи селянських садиб. Як зазначає сучасний український етнограф Ю. Гошко, ця межа проходить по лінії дороги Самбір-Турка. На правому боці переважають однорядні, а по лівому боці - двори з вільною забудовою. При цьому необхідно пригадати, що в деяких селах існували змішані типи. Ще М. Зубрицький, І. Франко описували існування типу садиби, який сьогодні зберігається в Турківському і Старо-самбірському районах Львівської області. Це так звані "довгі хати", де під одним дахом розміщені всі будівлі. Наприкінці XIX ст. в с. Мшанці серед 182 садиб - 143 були такого типу. Ці будинки стояли головним фасадом на південь. Від заходу (в селах говорять "з гори") - комора, хижа, сіни, боїще, стайня. Від сходу сонця такий порядок: сіни, хижа, комора, боїще, стайня.

"Довга хата" має три варіанти, де визначальними є форма і розташування боїща. У першому боїще не виступає за суміжні стіни інших приміщень і має один вхід- широкі ворота. У другому - боїще виступає до переду і має, окрім широких громіздких воріт, Ще двоє бічних дверей. Особливістю цієї будівлі є те, що вона складається з двох будівель: зрубу стайні та зрубу хати, з'єднаних стіною половника, воротами, дахом. Часто у цьому варіанті споруду оточує половник також з бічних фасадів. У третьому варіанті функції сіней та боїща об'єднані. Будівля при цьому має своє архітектурне рішення: сіни значно більші, ніж звичайно і мають два входи (широкі ворота для завезення збіжжя і вмонтовані в них двері для повсякденного користування).


Хата початку XX ст. в с. Бабина
Старосамбірського району Львівської
області

Змінювалась садиба через низку соціальних причин. Спочатку площа (поля, на яких будували будинки) була певної ширини. Два брати поділились господарством і молодший будувався, а з часом давня ділянка ділилась на дві, а відтак одну половину знов ділили навпіл. При четвертому поділі не було вже багато площі, через що будували будинок бічною стіною до півдня і в тій стіні вирізали вікна. Наліво від згаданої дороги, що з'єднує Самбір і Турку (у Сколівському і Турківському районах), переважають багато-будинкові садиби. Серед них поширеними були садиби з паралельним розташуванням будинків, перпендикулярним до вулиці. Це невипадково, бо при цьому до мінімуму зменшувалась ширина присадибної ділянки (наділи були смугами 20-30 м) і був зручний зв'язок з вулицею та господарським двором. Таке розташування було можливе при широких річкових долинах, наприклад в господарстві С. Щура з с. Либохора Турківського району, яке відтворене у Львівському музеї народної архітектури та побуту.

І, врешті, ще один тип садиби трапляється на Бойківщині. Це садиба з відокремленими будинками, що не стоять щільно один біля одного. У заможних селян всі будівлі створювали чотирикутник, формуючи посередині вільне подвір'я, а у бідніших - будівлі формували тільки дві-три сторони чотирикутника. Житловий будинок при цьому розташовувався по-різному: хата при дорозі; паралельно до вулиці; в глибині садиби, але паралельно до дороги; причілком до вулиці, а господарські будинки перпендикулярно і паралельно до дороги. Перший варіант розташування є одним з найбільш поширених.

Хати в глибині садиби ставились в довжину. На початку XX ст., після Першої світової війни, культурно-освітні установи проводили певну роботу з впорядкування сіл. Відтоді вже дуже рідко трапляється стайня, яка б виходила тильною стороною до вулиці. Скоріше будували її перпендикулярно до хати, як це спостерігаємо в с. Орявчик Сколівського району.

На Бойківщині чимало садиб, у яких хати стоять причілками до вулиці, а стайні та інші господарські будинки - перпендикулярно та паралельно до неї. У деяких селах, особливо на схилах гір, можна побачити садиби, забудови яких розміщені без певного порядку. їх зводили там, де зручніше було господарити, незалежно від вулиці.

Прикладом такої садиби може бути ґаздівство С. Зубика з с. Козева Сколівського району. Тут хата і зблоковані стайня-стодола розміщені паралельно, але так, щоб остання споруда виглядала з глибини двору. Від неї попід причілковою стіною проходила худоба до вулиці. На Закарпатській Бойківщині наприкінці XIX - на початку XX ст. були найбільш поширені селянські двори з вільним розміщенням в них непоєднаних між собою (або частково поєднаних) будівель. При такій системі забудови житлові споруди ставили фасадом до дороги, стайню - причілковою стіною вздовж двору. При вузьких садибних ділянках хату та господарські будівлі зводили причілковою стіною до дороги. У північній частині Великоберезнянського району побутували однорядні двори (довгі хати), в яких усі будівлі були зблоковані в одну споруду.

У бойківській садибі на Закарпатті, крім Великоберезнянського району, було небагато господарських споруд, які здебільшого будували щільно одна біля одної. Основною господарською будівлею була стайня, зблокована з боїщем. Біля неї часто ставили окремо кучу для свиней. Заможні селяни будували і шопи-колешні для возів, сільськогосподарського інвентаря, облаштовували ями (рупи) для картоплі, копали криниці.

У Міжгірському і Воловецькому районах стайні зводились з добротного матеріалу, найчастіше з кругляків (рідше брусів) смереки. Покривали їх соломою. Дахи, як правило, робили високі, що було необхідно в умовах великих опадів. У Пилипці, що на Міжгірщині, дахи іноді в три-чотири рази перевищували видиму частину зрубу.


Хата 1912 р. в с. Мшанець
Старосамбірського району
Львівської області

Збережені до сьогодні стайні у згаданому Пилипці, а також у Синевирі, Синевирській Поляні можна віднести до класичних зразків народної архітектури. Крім того, вони придатні й зручні для користування. Стайні найчастіше складаються з власне стайні і боїща, які розміщуються по довжині будівлі. У давніших з них вздовж тильної стіни ще добудовували половники для зберігання полови. Ворота боїща були здебільшого у довшій стіні будівлі, а в стайні - в причілковій, що забезпечувало чистоту подвір'я. Наявністю двох дверей (до боїща і на вулицю) стайні Закарпатської Бойківщини відрізняються від аналогічних будівель, що побутували на галицькій Бойківщині, де були тільки одні двері - у довшій фасадній стіні.

На обійстях (садибах) садили дерева, які рідше зустрічались у лісі, а людям потрібні були у господарстві. Біля кожної садиби росло по 2-3 ясені, які використовувались як матеріал для виготовлення возів. Садили берези, але дуже мало, бо їх було достатньо в лісі. З березового стовбура виготовляли сани і отримували сік. Росли і липи, з яких виготовляли бочки, хатній посуд, збирали цвіт. Садів майже не було. Сливи росли у горах лише на закарпатській стороні. Росло чимало диких груш і яблунь; плоди їх згодовували свиням, а також використовували для сушіння. У с. Кіндратові, як зазначає М. Зубрицький, майже в кожного ґазди біля хати був сад, в якому здебільшого росли дички, але були й щепи яблуньок, груш, слив, а також порічки. Сади завжди обгороджувались. Кущів при садибах не садили, бо взимку їх завжди обгризали зайці.

Завжди біля хати росли м'ята, любисток. Особливе місце відводилося барвінку, без якого не відбувалося жодне весілля. На городі садили капусту, біб, цибулю, огірки, буряки. Після Першої світової війни з'явилась квасоля. Сіяли також льон, а на Закарпатті - коноплі. Архітектурний ансамбль давньої садиби зумовлювався завжди взаємозв'язком житлових і господарських будівель, розташуванням хати відносно вулиці, формами дахів, огорожею та іншими компонентами. Стайні на Бойківщині, крім свого окремого розташування, будували досить часто під одним дахом з боїщем (стодолою), деколи при хаті, або з боку сіней. Комори конструктивно входили до хати чи були окремими спорудами, які ставили недалеко від житла, часто над пивницею (льохом). Боїща розміщували трохи далі від житла.


Хата в с. Опорець Сколівського
району Львівської області

Усі будівлі в садибі обносили огорожею, яка природно вписувалась у місцевість. Про огорожі, їх типи збереглося багато документальних матеріалів, особливо про ті, що загороджували садиби багатших селян. Ю. Гошко в книзі "Населення Українських Карпат ХУ-ХУПІ ст." знаходить архівні матеріали про огорожі війтів. Фільварок війта с. Бистрого обгороджений лупаним деревом, частково плотом з хмизом. Садиба війта с. Смерічки кругом огороджена парканом. Деякі війтівства були загороджені навіть частоколом - одним з найдавніших видів огорожі. Огорожа війта с. Розлуча складалась з подвійної брами, зробленої з трьох стовпів, ворота були виготовлені з ялинових дощок. Від воріт йшли смерекові кілки, вбиті один біля одного.

Садиба князя (війта) Яворського була обнесена парканом, а з тильного боку - стіною з каменю. М. Зубрицький зазначає, що в с. Мшанець усі садиби були загороджені, а на дорозі, що вела з села ставили "громадські ворота", щоб худоба не могла вибігти в поле і наробити шкоди. У XIX ст. на Бойківщині садиби, будівлі, подвір'я загороджували найчастіше жердинами, прикріпленими до стовпів дерев'яними цвяхами, укладаючи їх серед двох стовпів і перев'язуючи лозою. В с. Либохорі Турківського району збереглася загорожа з ліщинових палиць, вплетених між жердинами, подібна до частоколу на східній Україні.

В. Кобільник описує різні види огорож, перелазів і хвірток в с. Жукотині, подає їх малюнки. Перелази робили з дощок або кругляків. Коло перелазів вмощували великі камені або зрізані стовбури дерев, щоб їх можна було легко переступати. Хвіртки укріплювали на "вужівках". У с. Мшанець Старосамбірського району городили "тиняками" - дощечками до 5 см шириною і 1,6 м довжиною. їх дерли із смерекового дерева. Тиняками переплітали три лати, закріплені між стовпами.

У закарпатській частині Бойківщини (Воловецькому, Міжгірському районах) збереглися садиби-двори без огорож. Територія двору визначається площею на схилі гори або біля потічка, чи біля дороги, на якій розміщені житло і господарські будівлі. Планування садиби зумовлене виробничою діяльністю селянина та його побутом. Ось чому на Бойківщині дуже часто житло губилось серед господарських будівель і про нього менше дбали. Так у загальних рисах можна змалювати традиційну бойківську садибу.

Данилюк А.Г. Народна архітектура Бойківщини. Житлове будівництво Львів: НВФ "Українські технології", 2004. НВФ "Українські технології", 2004.
Макарчук С. А. навчальний посібник "Етнографія України"
www.interklasa.pl


Схожі матеріали :

Категорія: Історія Бойківщини | Додав: Admin (18.03.2010)
Переглядів: 8595 | Рейтинг: 3.7/3
Всього коментарів: 0
Ім'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Всі смайли
Код *:
Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.