Неділя, 24.02.2019 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Історія Бойківщини

Львів'яни на феріях
Враження від відвідин Турківщини 1924 р.

   м.Турка,вул.Легіонів

Львов'яни любили їздити на ферії. Місто Львів було вліті, під час липневої і серпневої спеки , докучливе. Багатші їхали до вибагливих живців, а менше заможні — до поблизьких "відпочинкових" місцевостей.

За австрійських часів львівські вищі урядовці та купецькі родини їхали над "австрійське" Адрійське море, до Абації, на півострів Істрія або до Дубровника в Дальматії, до Мерану чи Боцену в Південному Тіролі, до чеських „лазень" як Карльсбад чи Марієннбад , або й до справжніх німецьких "бадів" як Баден-Баден і-т.п. Українці їхали переважно в "наші любі, родимі" Карпати, як то їх називав наш співець Верховини — о. Микола Устиянович (1811-1885).

Але Карпати розлогі і довгі ; на українській етнографічній території тягнуться від Дунайця на заході по Черемоша на сході. Хто не любив їздити тодішніми галицькими повільними і невигідними залізницями , той прямував найкоротшою дорогою зі Львова на полудне - через Стрий і Скільщину - над Опір, куди то о. М. Устиянович запрошував у 1842 р. вже хворого о. Маркіяна Шашкевича до себе на "жентицю" : "О. Маркіяне! Коби ти весною в силі , здоровлю зацвив побратимам, Ти красний соловію". Але Маркіян уже не поїхав у Карпати до Славська ; не мав навіть чим оплатити поштового диліжанса. Кому дорога не робила труднощів, той прямував залізницею на Станіславів або ще далі на Коломию, а звідтам підводами через Пістинь-Косів їхав на Гуцульщину, до Криворівні, до Річки, а головно до Жаб'я. Туди так радо їздив з родиною галицький "каменяр" Іван Франко, і там під час ферій ловив плотиці в Черемоші та й там написав під психологічним для поета оглядом знаменну повість "Як Юра Шикманюк брив Черемош".

Хто хотів провести літні вакації вигідно й не займатися прохарчуванням, їхав до галицьких карпатських живців або, як у Львові тоді говорили , "до здроїв": до Трускавця біля Дрогобича, до Івонича чи Риманова коло Сянока або далі на Лемківщнну — до столиці галицьких живців — до Криниці, до Мушини, чи Жегестова над Попрадом, або й до Щавниці над Дунайцем і до Рабки , що були тоді вже дорогими живцями.

Коли я був ще гімназійним учнем, я їхав зі Львова на вакації додому до мого родинного містечка Куликова коло Львова і там проводив ферії у зовсім безлісистій околиці, де не було навіть ріки, щоб купатися; часом відвідував я пішки моїх шкільних товаришів в околиці або ходив на відпусти до Жовкви чи до Крехова — до монастиря оо. Василіян. Як студент відбував я вже довші прогулянкові тури — втрійку чи вдвійку — мандруючи з одного приходства до другого; і ті мандрівки називалися в нашім тодішнім "балаку" "краєзнавчі прогульки". Вони були і приємні і нічого нас не коштували , бо наші священничі доми були дуже гостинні, головне, де "їмості" походили із старих священичих родів, або де були доростаючі доні.


   Вул.Легіонів

Зазнав я тієї справді приповідкової гостинності наших благородного серця „їмості" головно на Лемківщині, по якій мандрував двічі перед І-ою світовою війною, навіть по закарпатській Лемківщині, аж до Бердієва, що тоді Барт-фа (по-мадярськи) звався. Але населення ще по-лемківськи "гварило". Відгомін мого захоплення, гостинною Лемківщиною слідний у моєму спомині "Між Сяном і Дунайцем", частина 1-ша (в-во „X. Г. Мюнхен 1960, ст. 439, 19 ілюстрацій та список осіб).

По війні, вже жонатий, я їздив на Гуцульщину через Пістинь до Шешор і Брусторів над Рибницею, де мешкав свояк моєї жінки, надлісничий Глібовицький. Приїжджали туди професори української гімназії з Коломиї з родинами , як Добрянські, Задорожні й ін. З ними вели ми довгі розмови на суспільні теми ; я оповідав їм про відносинн в Академічній гімназії у Львові, про працю в матірнім Т-ві "Просвіта", а вони про труднощі в своїй гімназії, про розвій філії "Просвіти", про заломання радикального руху Драгоманівщини на Покуттю і т. п.

А коли я в І932 р. дістав директуру української перемиської гімназії, завернув я на захід і виїжджав щорічно на ферії на Лемківщину, і то на західню її частину над Попрадом і Дунайцем — у Гомолі, — звідки привозив нових учнів до перемиської гімназії; в Перемишлі створив я центр для учнів-лемків; по-зниженій ціні приміщував у "Бурсі св. о. Николая", де я був заступником голови, а о. крилошанин Іван Качмар, кол. парох с. Злоцьке к. Мушини над Попрадом, приходив усім лемківським учням з матеріяльною допомогою. (0. крил. І. Качмареві присвятив я окрему 35-у главу в спомині "Між Сяном і Дунайцем"). Але цей мій вакаційний спомин хотів би я присвятити феріям, що їх я провів один, але незабутній раз на Бойківщині , в ТурчанщиніІ, року Божого 1924.


   Народний Дім після війни

В 1923 р. увійшов я , як секретар головного виділу Т-ва „Просвіта", у тісний зв'язок з турчанськими патріотами , що відновили філію "Просвіти" в своєму повітовому місті Турка над Стриєм, головою якої став катехит народних шкіл о. Іван Федевич (нар, 188З, кол. уч. перемиської української гімназії, річник матури 1902). В 1924 р. філія . "Просвіти" в Турці побудувала одноповерховий "Народний Дім" , якого турчанськнй повіт ще не мав (навіть за австрійських часів !). А щоб (на випадок закриття „Н. Дому", або розв'язання повіт. староством філії) забезпечити власність посілости новозбудованого дому, виділ турчанської філії рішив — на внесок виділового п. Утриска (родом з Комарна) — заінтабулювати свій дім на матірне т-во "Просвіта" у Львові. Всі формальності інтабуляції проводив я з рамени Гол. Виділу в львівського нотаря Івана Роставецького , який провадив усі інтабуляційні справи для „Просвіти" безплатно. Коли в травні 1924 р. мало відбутися в Турці торжественне посвячення „Народного Дому", Головний Виділ виделегував мене з привітом від матірного Т-ва. Тоді я познайомився майже з усіма просвітянськими діячами в Турчанщині , переважно священиками.

Перед шкільними феріями , у червні 1924 р., приїхав о. І. Федевич до Львова й зайшов , як звичайно , до "Просвіти". В часі розмови спитав він мене, куди вибираюся на вакації. Я не мав ще усталеного пляну. Тоді о. І, Федевич заохотив мене вибратися раз у Турчанщину , поміж бойків. "Там будемо мати, — казав він, — змогу щонеділі вибратися до якоїсь читальні "Просвіти", щоб запізнатися на місцях з людьми і сказати до них якесь поучаюче слово". Я дався "намовити". Тоді запропонував він мені побут в домі о. Ореста Мартиновича, пароха Яблінки Нижної, де є залізнична станція на місці до Турки лиш 10 км, а гірська річка повна пстругів, в лісі повно грибів і малин, а п-во Мартиновичі золоті , любі люди.

Захоплений таким описом місцевости й характеристикою господарів , я зразу написав листа до о. О. Мартиновича , якого вже особисто пізнав , і передав через о. І. Федевича. Через кілька днів я дістав відповідь від о. Ореста Мартиновича, що він радо мене з жінкою приймає навіть на шість тижнів, і додав, що має ще на своїм обширнім приходстві три вільні кімнати й готов під час вакацій заповнити їх львов'янамн. Я тим зрадів і протягом 2-3 днів зорганізував "своє" товариство.

І так з-поміж нашого учительського збору на філії Академічної гімназії намовив я до виїзду до Яблінки : професора Ярослава Біленького (з жінкою і трьома дітьми), проф. Йосифа Роздольського (з жінкою), а на "Бесіді" — мого партнера від шахів , безженного , старшого вже суддю Володимира Яценя , типового яворівсьного "колотушннка" , дотепного, але й скупого, за що загально призивали його "шкотом". П. Роздольська змобілізувала ще свого брата Ярослава Танчаковського , професора української гімназії в Тернополі , що обіцяв приїхати з своєю 14-річною дочкою . Отже, було нас уже забагато, тому о. Мартинович знайшов для проф. Біленького приміщення на лісничівці , де діти могли мати багато простору під лісом.


   м.Турка,Народний Дім

З початком липня з'їхалися ми всі на приходстві у Мартиновичів і виповнили обширний , але старий , у бойківськім стилі побудований (1860 р.) приходський дім. Приїхав ще на три тижні старший брат о. Ореста — безженний о. Омелян Мартиновнч (нар. 1875 р.), катехит української перемиської гімназії, що за Австрії був військовим капеляном ІІ кляси у Відні, а під час війни навіть військовим деканом , якого цісар Франц Йосиф І відзначив "хрестом заслуги". Але для нього також не вистачило місця на плебанії , тому замешкав він у школі , в помешканні управителя-українця , що виїхав "на доли" у Сокальщину, звідки походив.

До Турки була вигідна комунікація : поїзд їхав зі ЛЬВОВІ два рази денно аж до Сянок коло Ужока на чехословацькім кордоні і назад. Ми користали радо з цієї комунікації і все за чимось їздили до Турки або до Беньови , де був парохом знаний пасічник о. Іван Тимчук , кол. учень Академічної гімназії (рік матури 1904), та й до Сянок, щоб оглянути джерела ріки Сян. [1]

У Турці центральним пунктом , де знайомі , головно в п'ятницю , стрічалися , ще не знайомі запізнавалися , був не новозбудований „Народний Дім", не приходський дім старого пароха о. почес. крилошанина Михайла Прухницького , а сніданковий покоїк у ресторані турчанського міщанина Щипка , радного міста , виділового філії "Просвіти" і члена надзірної ради „Повітової каси". Дітей своїх він послав до шкіл : дві доньки були вже вчительками (одна таки в Турці, друга в Турчанськім повіті), а найстарший син робив останній ригороз медицини на львівському університеті , яку розпочав , вправді , ще перед війною 1913 р., але внаслідок військової служби при австрійській армії , потім при УГА під час польсько-української визвольної війни та через перебування в польському полоні, щойно у 1924 р. кінчав медичні студії , хоч став, як він сам себе з гумором називав , "старшим парубком".

24 липня приїхали ми всі чоловіки нашої вакаційної колегії раннім поїздом, коло год 10, до Турки. Було нас шість прогульковців : проф. Біленький , о. катехит Мартинович , проф. Роздольський , проф. Танчаковський, суддя Яценьо і я - в тім товаристві наймолодший (проф. Роздольський питав мене ще при вступнім іспиті до 1-ої кляси в Академічній гімназії 1903 р.). Був це гарячий день. У турчанській кітловині над Стриєм пряжило сонце немилосердно, як у гуцульськім Косові над Річкою. Все шукало тіні. Спрага сушила язик і звужувала горло , голосові струни хрипли. Треба було гасити спрагу.

З конечности зайшли ми легким ходом на одно „пивце" до ресторану Щипка. Входимо до сепаратного, нам уже знаного, сніданкового покоїка, а там , бач , "гасять" уже спрагу турчанські тубільці : наш добре знайомий д-р Щипко (ми називали його вже доктором, хоч він випрошувався від того титулу і додавав , що він лиш "докторант"), біля нього стояв нотаріяльний субститут Данилевич, а за ним голова "Народного Дому" о. катехит І. Федевич. Весела зустріч !


   О. катехит І. Федевич.

Ресторатор Щипко просить нас зайняти місця , уставляє крісла і шепотом заявляє , що має для нас несподіванку — правдивого чеського "пільзнера". "Нині над ранком , — каже він , — перепачкував я через границю у Сянках дві бочки пільзнера з Ужгороду". Можна собі уявити, яку радість ця "несподіванка" у нас викликала. Ми присілися. Наш господар приносить нам "гальби" і каже: "Ці дві бочки маю лише для найліпших моїх гостей-консументів: одна для вас , панове-львов'яни , а друга — для нашого пана старости (старостою був тоді Ізидор Вагнер, кол. комісар поліції зі Львова).

„Пільзнер" нам смакував. Просимо про „ще". І коли ми були при нашій другій чи третій черзі, відкриваються двері і до „покоїчка" входять два львов'яни : проф. Василь Щурат, директор приватної гімназії СС Василіянок у Львові , і адвокат д-р Альфред Говикович , що тоді був начальним директором українського парцеляційного Т-ва „Земля" у Львові. Приїхали вони до Турки із свого вакаційного побуту на закупна для жінок. Д-р В. Щурат перебував з жінкою і двома синами у Розлучі , 15 км від Турки, а д-р А. Говикович з жінкою, дочкою і сином в Яворі , 9 км. від Турки , де був парохом старенький (нар. 1857 р.) шляхтич о. Іван Ріттер фон Штенберґ Стояловський. Село Явору купив від наслідників польського поміщика — за посередництвом -о. І. Стояловського — з двором і лісами кол. суддя д-р Теодор Михайлівський , що тепер живе у Канаді.

Можна собі уявити нашу радість при зустрічі в Турці львов'ян , хоч би у Львові сварились на політичнім чи партійнім тлі , то як десь поза Львовом сходились "трималися, як жиди купи".Присілись вони , очевидно до нашого стола , і було нас уже всіх 11 чоловіків. І почалось "засідання". Провід мав невтомний д-р В. Щурат , в в дотепах неперевершеним "бесідником" виявився д-р Говикович . Спрага "не вгасала". Старий Щипко пильнував, щоб склянки не висихали . Пішла жвава балачка, посипались „віци" і затерлась між нами різниця звання та віку. Кожний відчував, що має вакації , та що жінки не наглять додому...

Я глянув на годинник із зозулею на стіні. Але зозуля не кукає і не пригадує нам котра година. Глянув я НА свій кишеньковий годинник , а на ньому вже по год. 3-ій. Пригадую “кумпанії”, чого ми приїхали до Турки. -Нині. — кажу до д-ра Щурата. — св. Ольги, а пані Роздольська - Ольга. Ми хочемо купити для нашої любої соленізантки у повітовім місті якісь дарунки.

Всі глянули на годинники ( що їх всі носили в камізельковій кишеньці на ланцюжку) і заворушились. За дві години від'їздив наш останній поїзд , а ми ще нічого не купили. Ми встали від стола, заплатили і почали виходити. А проф. Роздольський , поговоривши щось з Щипком і з о. І. Федевичем , просить ціле товариство до Яблінки на ім'янини своєї жінки. Всі прийняли запрошення радо, лише нотар Данилевич випросився через брак часу , бо він і так службово вийшов до суду, а тут з нами задержався. Ми його виправдали. Розійшлися по місті , по крамницях , шукаючи „чогось" відповідного на подарунок. Але що можна було в Турці купити? Про квіти ані не згадуй, не було в тому повітовому місті огородника , бо кожній міщанин мав свій город і в нім плекав квіти для себе: жиди-крамарі квітів не потребували. Була одна цукорня , в якій , крім содової води з малиновим соком , „бомбонів", шоколядок краківської ф-ми Пясецького та мороженого , не було більше нічого. Якоїсь пам'яткової крамниці з дарунками— також не було. У крамницях були — коси , цвяхи, ланцюги , сокири , серпи , солом'яні капелюхи та "шварц, мідло і повідло", і ще наф¬та до лямп та дьоготь для возів. Ми бігали одинцем по місті. Але коли остаточно зійшлися на станції , виявилось, що все таки кожний з нас щось купив : а якщо не знайшов „дарунка", то мав пляшку вина (а в Турці можна було купити правдиве токайське), або щось з виробів львівської ф-ми Яна Бачевською , з яких найулюбленішою була „яржембуфка". Я купив шелянову хустку, які тоді носили бойкині. А був то ужгородський текстильний фабрикат, люблений у Турчанщині , мабуть, ще з часів Марії Терези. . .


   Тут колись гуляла весела
   компанія

Десь 10 хвилин перед від'їздом поїзду прийшов проф. Роздольський з д-ром Щипком, який аж вгинався під тягарем свого великого, ще військового наплечннка ; в нім шинка, ковбаси, білі хліби та пляшки "слівовіци". А десь за 5 хвилин перед від'їздом, коли вже начальник станції стояв у червоній шапці на пероні , а ми всі зайняли місця і нетерпеливо виглядала крізь вікно, з'явився суддя Яценьо з китицею гарних фіолетово-рожевих фльоксів перев'язаних гарною стяжкою, а за ним служник чи фірман з ресторану Щипка з тачками , а на тачках бочка пива ! Ми з дива не могли вийти , як той скупий яворівський "шкот" шарпнувся і нас усіх перевершив. Мене таки здивувало, звідки він дістав квіти. А він на то: "На те я слідчий суддя". А далі: "Коли ми вийшли з ресторану, я зайшов "подивитися" на подвір'я. А там за штахетами городець з квітами , а між ними п-а Щипківна , що фльокси стинала. Я, як кавалір , зробив око до панни і попросив квітів , і вона мені не відмовили. А коли я сказав, кому їх вручу, вибрала щонайкращі. І я по-джентльменськи вручу їх нашій соленізантці Олі" — додав він з тріюмфом , бачачи, що ми без квітів.

Тим часом д-р Щипко і їх служник висадили , не зважаючи на протест кондуктора, бочку пива до особового вагона , свисток, і поїзд рушив. У міжчасі дався кондуктор "яржембуфкою" одобрухати , а коли дістав й пачку папірос ,"сфінксів", допоміг нам на станції в Яблінці Нижній бочку з вагона виладувати.

Але як ту бочку на плебанію доставити , що приблизно 2 км від станції ? На щастя, над'їхав якийсь яблінецький парохіянин драбинястим возом, запряженим волами. Найняли ми його, висадили бочку на віз, і воли поволеньки "соб-собе" поїхали — в нашім товаристві — на плебанію. І замість о год. 1-ій, як приобіцяли, приїхали ми на обід між год. 4 і 5 по полудні. Жінки привітали нас градом слів і гірких докорів за таке спізнення, але ми прийняли цей вияв жіночого невдоволення з належним зрозумінням і старалися роз'яснити їх лиця солодкими словами та чемними усмішками. Стіл до о біду був готовий вже о год. 1-ій і чекав. Але не на стільки осіб, скільки нас приїхало. Можна собі уявити заклопотання господині "їмості" Мартиновичевої. Треба було все перемінити , постаратися про накриття до стола і доварити страви. Ми, терпеливо чекаючи, пішли на прохід до городу.

Нарешті було все готове. Пані Мартиновичева, що її в товаристві називали "Мамісею", попросила нас до покоїв — до стола. Ми втягнули привезену бочку пива до сальону і поставили на бочку професорову Ольгу Роздольську.[2] Стали в коло, а суддя Яценьо виголосив курйозну ім'янннову промову, вручив їй китицю квітів, а всі спільно, жінки й чоловіки, заспівали „многоліття". Опісля вручали свої дарунки з додатковими побажаннями. Солінізантка Оля була заскочена й зворушена до сліз. Всім було радісно і ще раз співали гучно "многая літа'", при чому о. Орест Мартинович, що мав сильний і милозвучний баритон, відспівав сольо [3]

Розпочалася гостина з "яствієм і питієм" та "многолітствієм". Пішли тости, посипалися дотепи , залунали співи аж "до полуночі". А коли вже наш репертуар пісень, який був — головно у Роздольських — "безконечний", таки вичерпався , а нам не хотілось йти спати, Ольга Роздольська піддала думку, щоб кожний з присутніх розповів щось про якусь Ольгу. Пропозицію прийнято оплесками. Чоловіки запропонували жінкам говорити перше, а черга промовців поазбучно.

Отже, перша п-ні Біленька. Вона , кол. вчителька, легко знайшла тему і без надуми виголосила промову про св. Ольгу, як правзір державнотворчої княгині, зразкову жінку і матір та ідеальну бабусю-виховницю. За те одержала від нас гучні оплески. Друга взяла голос господиня дому Мартиновичева (не пригадую її імени) та розповіла про свою незабутню вчительку з учительської семінарії в Перемишлі Ольгу Ціпановську, що її називали "цьоця". "Цьоця", вже тоді на емеритурі, жила в Львові, брала активну участь у суспільнім життю і ми всі добре її знали ; тож заспівали їй грімко "многая літа" та зразу написали картку з побажаннями. Але не знали точної адреси, тому вислали до парохіяльної канцелярії при церкві св. Юра, бо вона мешкала в тій околиці; святоюрський парох, о. крил. Леонтій Куницький знав усіх у своїй парохії.

А що п-і Мартинович назвала Ольгу Ціпановську першою "піонеркою жіночого руху в надсянській столиці" в Перемишлі, то наш "бессервіссер" д-р Василь Щурат (так назвав його в одній новелі Іван Франко за те, що всіх поправляв) взяв голос і поправив виводи „Мамісі". Першою піонеркою жіночого руху у княжгороді Ростиславичів над "срібнолентим Сяном" була не О. Ціпановська , бо вона прийшла до Перемишля щойно, в 1882 році, а — Клявдія Алексович (1830 -1916). Вона була сестрінниця перемиського владики, лемка — сина пароха з Бортного, пов. Горлиці, Єп. Т. Полянського (1796-1869), дочка пароха з Красної, пов. Коросно ; вона перша в Галичині писала оповідання з життя лемківських священичих родин, перша написала сценічний образ для дітей "Гостина св.Николая" , а 1857 р. видала перший в Галичині жіночий альманах „Перемышлянка", тобто 30 років перед „Альманахом", який видала Наталія Кобринська в Станиславові.[4] Цю коректуру д-ра "бессервіссера" Б. Щурата прийнято з подякою до відома. (Він був у рр. 1899-1901 професором в перемиській гімназії, женився з "перемишлянкою", тут написав свій поетичний молитовник "З глибини возвах" і знаменито визнавався в перемиських архівах та культурних справах).

Далі промовляла Ольга Роздольська . Вона , як уже згадано, дружила вже від років з жінкою Івана Франка Ольгою. Ольга Франко, киянка, в той час жила самітно у Львові і нездужала, тож внесла тост на її здоров'я. Ми заспівали "многоліття" та написали картку з поздоровленням. Далі розповіла вона про спільно з Франками та Трушами пережиті ферії на Гуцульщнні в 1905 році, коли то з Наддніпрянщини до Галичини приїхали в гості Михайло Коцюбинський та Володимир Самійленко. (Тоді Ів. Франко піддав Коцюбинському ідею і тему до написання неперевершеної повісти про Гуцульщину „Тіні забутих предків"), згадала також про подарунок, який одержала від М. Коцюбинського.[5]


   Вокзал м.Турка

Останньою з жінок говорила моя дружина Ірина з Застирців. Вона внесла тост на здоров'я засновниці і від 1904 року невідмінної та дуже заслуженої голови „Марійського товариства пань" у Львові, Ольги з Барвінських Бачинської , учительки у львівській державній учительській семінарії для дівчат. До того т-ва належала моя жінка ще як учениця гімназії сс. Василіянок та з мамою Емілією з Глібовицьких Застирець ходила на сходини, слухала викладів О. Бачинсьної і дуже її полюбила. І тій Ользі ми заспівали „многая літа".

Опісля прийшла черга на чоловіків "щось" розповісти про знайомі Ольги, і перша — на проф. Я. Біленького. А він занепокоївся і сказав, що "на лісничівці" діти самі залишились, найстарша доня має лиш 11 років, а син 4, — і тому він мусить попрощатися. І п-во Біленькі пішли. За ними — о. Мартинович, бо, мовляв, болить його голова і вже втомлений, а до того зранку має правити Богослужбу.

Д-р Альфред Говикович, взявшись за бороду, почав: " Я ні вчений, ні письменник, ні журналіст, ані красномовець і ніяких Ольг — поза нашою соленізанткою — не знаю. Я міг би дещо розповісти про мою жінку Михайлину, що то, бідачка, чекає на мене в Яворові. Я мав купити їй в Турці лік-"симпатоль", і зовсім забув про це, аж ось тепер всунув я руку в кишеню, а там — пляшечка... Вона, бідна, навіть не знає, куди я завіявся. Та оповідати про власну жінку й хвалити її перед другими, — як казав Сократ,-- небезпечно. Зате я міг би багато розповісти про свою благородну тещу". [6]

І почав виголошувати пеан про покійну "їмость" Нижанківську, якою вона була ідеальною тещею для нього.

А що всі ми без вийнятку були жонаті з дочками священиків, то змінили тему — і, замість про Ольги, говорили про тещі. І посипалися "зятівські" пеани на адресу тещ, тих благородних "їмостей" , що в галицькім суспільно-національнім житті відіграли безіменно переважну виховну ролю. Наші жінки слухали тих похвал і, напевно, жаліли , що їхні мами не могли особисто їх почути від своїх зятів. Знову ж я , крім похвал для своєї вирозумілої , але консервативної в поглядах тещі , докинув ще декілька слів і для свого тестя, о. проф. д-ра Йосифа Застирця, свого професора в 1-ій клясі Академічної гімназії в 1903 році.

По мені мав говорити "старший парубок" д-р медицини Щипко ; але він виправдався , що не жонатий , бо війна перешкодила, а потім дівчину інший взяв. Ми, очевидно, його потішали, мовляв , підростають молодші...

Наостанку прийшов на чергу "сендзя" В. Яценьо, але той мовчить. "Що ж ви на це , Яцусь ?" — питає п-і Роздольська. А він, іронічно підсміхаючись , відповів словами Григорія Сковороди: "Світ мене ловив , но не впіймав". Та десь через 2-3 роки таки "впіймав". Дався зловити...

Теми вичерпались… Тому проф. Й. Роздольськнй розпочав свій невичерпний репертуар народних пісень, допомагали п-і Оля та її брат проф. Ярослав Танчаківський. Тут хочу згадати , що проф. Й. Роздольський (1872-1941 ?) , хоч сам клясичний філолог та германіст ( кінчив німецьку гімназію в Бродах разом з малярем Іваном Трушом , о. проф. Й. Застирцем та суддею Григорієм Глібовицьким (1892) ), багато прислужився для української науки збиранням в Галичині народних пісень на грамофонні платівки безпосередньо з уст народних по селах, а згодом опрацював їх і оголосив в Записках НТШ, Головною помічницею була йому жінка Ольга [7] , яка походила з музикальної та поетичної родини Танчаківських, що в історії Галичини 19 ст. відіграла почесну ролю і заслуговує на окрему біографічну студію.

Тим часом минула північ і далеко поза. Ген там , на сході , появились перші рожеві проблиски Аврори. Ми встали і побажали взаємно "Добраніч!" Всі чоловіки пішла спати до стодоли на постелене сіно...


Примітки :

[1] Про джерела Сяну, про його допливи і його17000 км2 сягаюче доріччя, про походження назви ріки Сян та про наші тодішні філологічно-топографічні дискусії на тему кельтійського походження цієї назви дивись мій спомин "Між Сяном І Дунайцем".Мюнхен 1960, вид. „Христ. Голосу", ч, І. ст. 122-124. — С. Ш.

[2] Ольга з Танчаківських Роздольська , донька о, Олександра Танчаківського , пароха в Дуннєві ,опісля в Озірній к. Зборова), нар. 1879 р., вийшла заміж в 1897 р, за професора Академічної гімназії у Львові Йосифа Роздольського ; відзначалася незвичайними товариськими прикметами ; дружила з жінкою артиста-маляра Івана Труша-Аріядною (донькою Мих. Драгоманова),з дружиною Івана Франка Ольгою і з Герміною Шухевичевою, жінкою проф. Вол. Шухевича (бабуня - ген.-хор. УПА Романа Шухевича) з якими Роздольські перед 1-ою світовою війною проводили майже щорічно спільно ферії на Гуцульщині, куди приїжджали до них письменник Михайло Коцюбинський та поет Володимир Самійленко. Померла вона самітна , у Львові, у давньому помешканні при вул. Супінських 5 в 1954 р, на 75 році життя. С Ш.

[3] Орест Мартинович нар. 1877 р.. рукоположуний 1905 р.. помер 1941 р.?) мав оперовий баритоновий голос. По закінченні богословських студій у Перемишлі ангажовано його, на поручення члена стокгольмської опери Модеста Менцінського ( також закінчив богословію в перемиській єпархії) до королівської опери в Стокгольмі, але О. Мартинович був уже заручений і наречена на таке не годилася ; воліла , як казала , мати о. сотрудника біля себе, ніж співака за кордоном. - - С. Ш.

[4] Про письменницю Клявдію Алексович написав я більше в "Між Сяном і Дунайцем" ч. І, стор, 49-60; вона також малювала і м. ін. зробила портрет свого вуйка Єп. Томи Полянського та подарувала його сп. консисторії. Про долю портрету дивись там же.

[5] Михайло Коцюбинський привіз тоді О. Роздольській в подарунок хустину полтавського виробу, якою вона дужt тішилася і часто її носила. Та хустина відіграла важливу, майже історичну ролю: нею О. Роздольська підв'язала померлому в 1916 р. Івану Франкові долішню щоку в домови¬ні, бо уста "Каменяреві" були відкриті. І так його поховано з хусткою, у винаймленім гробі на Личаківськім цвинтарі. При рекогносцируванні тлінних останків І. Франка в 1921 р. та хустина О. Роздольської відіграла рішальнуу ролю. Про ту справу див. у моїм спомині п.н. "Іван Франко в "комірнім гробі" — у 50-ту річницю смерти "Галицького Каменяра" ("Христ. Голос" 12 і 19-го червня 1966 р„ ч.ч. 24 і 25 (907 -908).

[6] Адвокат д-р Альфред Говикович (нар. 1877), міщанський син зі Стрия, був жонатий з Михайлиною Нижанківською , дочкою о. Йосифа, пароха в Дідушицях Вел. біля Стрия, а сестрою знаного народного діяча в Стрийщині, пароха в Завадові, о. Остапа Нижанківського (1862-1919), диригента стрийського "Бояна", композитора патріотичннх пісень, що його поляки зайнявши Стрий 1919 р, розстріляли без суду. Д-ра А. Говиковича арештували большевики в 1940 р. у Львові , вивезли до Казахстану, де він безслідно пропав

[7] Про Ольгу з Тончаківськнх Роздольську згадую у спомині "Львів-місто моєї молодості" ч. ІІІ на стор. 97. Проф Й. Роздольському присвятив я там же окрему сильветку як педагогові, візантологові, знавцеві народних пісень та церковних напівів ( мав закінчену богословію ). Він твердив, що мелодії церковного співу під час Служби Божої св. Івана Хризостома і св.Василія Великого "промовляють до душі українських народних мас божественними тонами візантійського музичного генія античної Греції "; його погляд погоджуються з поглядами модернового історика церковної музики Павла Ланґа у творі: "Ді Музік ім Абендлянде", том 1. стор 42. Див. про це ближче мій спомин : "Львів-місто моєї молодості" ч. П. стор, 288.

Степан Шах
фото turka.at.ua

Газета Свобода №№140-143,1970


Схожі матеріали :

Категорія: Історія Бойківщини | Додав: Admin (20.08.2011)
Переглядів: 2492 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 3
0
2 Borys   (25.08.2011 22:41)
Цікавий відпочинок із бочкою чеського пива, згадано багато людей які тоді були у Турці. Виходить що дійсно багато інтелегенці приваблював відпочинок на Турчанщині.

0
3 KRAYANYN   (26.08.2011 06:25)
Шкода що сьогодні ситуація протилежна.

0
1 Борис   (21.08.2011 21:35)
На фото ресторан Турського він же Турецький, спадкоємець власника більшої половини міста. Де був ресторан Щипка потрібно ще вияснити, може читачі допоможуть. Також на фото народний дім "Поміч" де він стояв невідомо. Народний дім "Просвіта" був на 500 посадочних місць із обертовою сценою. Уявно це має бути більше приміщення.
Відповідь адміна:
Дякую. Фото ресторану вже змінив

Ім'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Всі смайли
Код *:
Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.