Неділя, 24.02.2019 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Статті

Ренесанс копаного м’яча на Бойківщині
Турківському стадіону "Карпати" - 60 !

Через снігові затори, змушений був пішим ходом вести свого двохколісного друга однією з вулиць Самбора. Раптом чую:

—Антон!— Цей непідкупно щирий бойківський голос роздався з іномарки, а в мене у душі аж тьохнуло.

—Щось знайоме, напевно Турка,-відповів.

— Хіба не впізнаєш?— промовив подаючи свою з ковальським притиском руку. До мого встиду дійсно не очікував такої зустрічі, адже не бачились біля сорока років. Ми кілька секунд дивились один одному у вічі.

—Мирон Леньо перед тобою, друже,— вимовив . По чоловічому обнялись, наче здибались на іншому материку. У кожного, мимоволі, відтворились у пам’яті футбольні епізоди, починаючи з середини шестидесятих років минулого століття. Саме тоді автор цих рядків майже протягом п’яти років очолював Турківський райспорткомітет.

А згадати дійсно було що. Не раз і не два дорікав собі, що не маю права не розповісти про , без перебільшення, футбольну легенду цього періоду - турківські «Карпати». І не тільки… На жаль, декотрі з тодішніх героїв зеленого поля,вже відійшли у потойбічний світ, та ще живуть їхні діти , онуки, які по праву можуть гордитись своїми спортивними предками,а молодому поколінню горян є з кого брати приклад, наслідувати їх. Годі пояснити, якими рисами характеру, почуттями треба було володіти верховинцям , як щиро треба було любити рідний край, аби на відкритій вантажній автомашині їхати , скажімо, в Червоноград, Стрий, Яворів, Ходорів, Сокаль, Жидачів, Миколаїв,Борислав та в інші міста захищати честь Турки серед футбольних світил Львівщини.

Ось лишень один штрих розвитку поєдинку на шахтарському стадіоні з десятитисячними трибунами, заповненими вщент, суперництво з титулованою командою, яка, на той час, претендувала на вихід у клас «Б».Перший тайм- 0:0. Коли бойки адаптувались на газоні, тренер підсилив напад за рахунок гравця з юнацького складу Івана Павлика . Результат—перемога 1:0. Потім ще треба було переконати суддів, що запасний гравець не спроваджений, а свій родак. Гордо ми повертались у рідні гори, долаючи понад 200км. Як завше, на зворотньому шляху , зупинялись біля копиць з сіном, настеляли його в кузові і так добирались додому.…

А ось інший спогад з далекого минулого. Півфінал кубка області серед сільських команд. Гра на виїзді з командою Рясна-Польська (нині це околиця Львова). В другому таймі господарі почали, образно кажучи, грубити, потім спровокували бійку. Наш Антон Яворський , як емоційний спортсмен,також не залишився у боргу… Обласна федерація футболу змушена була зарахувати нам перемогу бо рясненці не забезпечили умов для завершення матчу…

Потім фінал кубка області і знову на виїзді - у Любені Великому, яких тренував їх земляк, майстер спорту СРСР, гравець команди майстрів львівського СКА Дмитрасевич. Чи не вперше їхали на гру автобусом школи-інтернату, де директором був Г.П. Сасик. Турківський «десант» уболівальників також виявився потужним: восьмимістними ГАЗ-69 з редакції на чолі з її шефом Павлом Лехновським, з лікарні, де за кермом «газика» був наш кумир Микола Кузьмак або, як його полюбовно називали—льотчик, з головлікарем грузином Габасонією та цілий «букет» фанатів усередині, ще кілька вантажівок з прихильниками. Душею колективу був меценат команди, голова райспоживспілки Богдан Андрійович Козич, що також нас тоді супроводжував(про його вклад у пропаганду футболу та й взагалі у ставленні до розвитку торговельної мережі окрема тема для розмови-А.Р.). Доля поєдинку вирішилась у другому таймі, прицільним ударом Мирона Леня. Як правило, він разом з Богданом Пазюком (капітан команди) виконували роль захисників ,але цього разу спрагло всі хотіли перемоги, йшли в наступ. Кінцевий результат : почесну вазу–кубок з чеського хрусталя ми «обмивали» у рудківській кнайпі.

Спортовці Турки були відзначені грамотами обласної газети «Вільна Україна». До речі, не раз і не два доводилось їхати на гру без копійки за душею, з своїми тормозками. Щоправда уболівальники нас, як могли підтримували. Виручені кошти за гру вдома економили для купівлі м'ячів, форми тощо. Вдалось придбати чи не найкращі в області, на той час, смугасті німецькі футболки, завдяки футболісту Мар'яну Бончуку , що мав зв’язки з НДР. Біда була одна- жодної запасної. Тому перед грою робили своєрідну «перекличку футболок». .

Досі пам’ятаю профілактичну бесіду, яку проводили зі мною у облспорткомітеті за те, що посмів організувати міжнародну зустріч із «Збірною командою Африки». Насправді, наші студенти, які навчались у медінституті, політехніці, університеті запросили в гості до себе колег іноземців. Афіші зробили свою справу. Стадіон був переповнений . Кінець-мирова..

—Якщо б хтось із гостей дістав травму , був би міжнародний скандал—кивали мені пальцем…

За тих часів такої «самодіяльності» могли не пробачити, коли майже кожен контакт з іноземцям фіксувався «доброзичливцями»…

Про спортивний авторитет турківських «Карпат» заговорили голосно, коли вибороли почесне третє місце серед зірок Львівщини. Як не згадати перший матч кубка області ,де жеребкування звело нас з львівським «Соколом» — футбольною дружиною ,що рік перед тим завоювала кубок Радянського Союзу серед колективів фізкультури і намагалась знову відстояти свій титул, командою, якою опікувалось найпотужніше закрите оборонне підприємство під кодовою назвою п.с. 425. Очікували цього матчу всі горяни. Підтримані тисячною аудиторією бойки здолали грізного суперника. Львів'яни не змогли перенести такого сорому і опротестували гру через те, що на полі за Турку, мовляв, виступав Богдан Копитчак, який тимчасово захищав кольори міста Надвірне Івано-Франківської області. Згодом цей наш родак-вихованець не раз виходив на поле у футболці основного складу львівських «Карпат» . До слова скажу, що до цієї команди майстрів також, запрошували воротарів Володимира Мамчука, Миколу Яворського, а вже згадуваний Мирон Леньо грав за збірну молодіжну України…

Як чемпіон області серед сільських колективів фізкультури турківські «Карпати» у 1967р. здобули право на проведення зональної першості України у рідному місті. Щоправда продовжити право подальшої боротьби вибороли гості з містечка Бучач Тернопільської області, а ми задовільнились другою сходинкою.

Потужним центром пропаганди футболу стала кімната маслозаводу, де всі охочі збирались, аби переглянути телетрансляціЇ матчів з участю київського «Динамо», української збірної. Керівники маслозаводу Семен Боберський, Остап Сачавський, Володимир Вишняк словом і ділом підтримували своїх гірських орлів ,придбавши ,чи не єдиний на ті часи в Турці , телевізор.

А який стимул отримали бойківські аматори шкіряного м,яча , коли в гості з товариським матчем завітали львівські «Карпати» на чолі з тренерами Міклюшем, Юстом, легендарними Ігорем Кульчицьким, Анатолієм Крощенком, Булгаковим, Поточняком тощо. Згадуючи ці та інші футбольні сторінки не можна обминути тодішнього наставника турківчан св.п. Михайла Івановича Макарика. Це була різнобічна і талановита людина: співак, самодіяльний актор мистецької сцени, фанат копаного м'яча. Він вмів настроїти підопічних на бійцівську хвилю, підняти патріотичній або як нині прийнято говорити націоналістичний дух до боротьби за честь свого рідного порогу…

Такі відомі на той час футбольні судді як Володимир Сліпак, Йосиф Файєрштейн, Михайло Рашкевич, Михайло Кусень(останньому доручались обслуговувати матчі не тільки вищої ліги СРСР, а і міжнародні -А.Р.) перед грою напівжартома перепитували: «чи всі косарі готові до бою». А було не до жартів , коли м’ячем володіли Мирон Леньо, Богдан Пазюк, Геннадій Гер, Йосип Головчак, Антон Яворський, Василь Сіданич та ін... Не даремно популярною була приповідка: футбол не балет, а гра в кість. Гірські хлопці на зеленому полі показували чудеса, йшли на таран, філігранну техніку демонстрували брати Ігор, Олесь та Омельян Комарницькі, Орест, Йосиф та Ігор Ільницькі , Василь та Іван Карпенки, Роман Мельник, Олександр Пономарьов, Марян Бончук, Марян Доманський,Микола Ільницький(пишу ці рядки і боюсь, аби когось з цієї гірської футбольної кагорти не пропустити-А.Р.). Всі крім Пономарьова, що облюбував собі Турку бо закохався у горянку, місцеві родаки. Про так званих платних «варягів» не могло бути й мови, таку розкіш не могли собі дозволити, єдиний стимул- боротьба за честь бойківського краю без жодної копійки.

З особливим завзяттям проходив кожен матч із сусідами з Старого Самбора, котрих виводив на поле Ігор Добрянський і яких ми полюбовно називали «цибуляниками». Так , з цими хлопцями у нас були особливі порахунки. Пристрасті і спортивної злості додавало і те, що два роки перед тим старосамбірчани були райцентром, якому підпорядковувались турківчани і тому , на футбольному полі проходила безкомпромісна боротьба…

Майже цілу зиму відбувались тренування у єдиному спортивному залі міста в школі-інтернаті. Ранньою весною перша проба сил проходила у сусідів з Великого Березного або Перечина на Закарпатті. Згодом в команді зявився автобус «пазік». І нині пам'ятою його номер: 94-50. Цей «скарб» презентував команді сам тодішній міністр автомобільних доріг України Іван Іович Братченко, до якого звернулись з відповідним листом, як до депутата Верховної Ради УРСР. Районні владоможці замість того, аби тішитись такому подарунку, вставляла палки в колеса за те, що обійшли їх авторитет…

Взимку майже кожен футболіст отримував нарти, спортивний костюм. Нартярські походи під керівництвом Януша Білинського в гори були невід’ємною складовою тренувань. Заради справедливості вартує добрим словом згадати св.п. другого секретаря райкому партії Леоніда Георгієвича Звершковського, який зобов’язував керівників господарств відраховувати певну кількість коштів на розвиток сільського спорту в залежності від валового доходу. З його ініціативи на водосховищі р.Стрий Явірської ГЕС була споруджена човнова пристань, а облкомунгосп виділив 15 човнів . Згодом цей екзотичний куточок став відпочинковою базою для всіх бажаючих. «Вибивати» , образно кажучи, ці плавучі засоби Звершковський доручив автору цих рядків.. Осмілений такою довірою прибув до начальника облкомунгоспу, Стрієра.

—Ким працюєте? —Найперше було його запитання.

—Інструктор райкому партії.—Не моргнувши оком відповів .

—А що вам більше немає чим займатись?—послідував докір-запитання. Довелось і собі перейти у наступ.

— Хіба не знаєте, що через турківські гори відкривається міжнародний туристичний маршрут, аж до Східної Європи. Поступила команда впорядкувати на водосховищі відпочинкову базу,— киваючи вказівним пальцем в бік приміщення райкому партії, що було поруч… Потім признався партійному бонзу на яку хитрість треба було піти, аби все позитивно вирішилось…

А хіба не славились турківські шахісти на всю Україну такими відомими іменами як сином священника Любомиром Івановичем Іваньом з дружиною Наталією Михайлівною(з дому Гут), Іваном Блажівським, Павлом Павловським,панею Пілецькою з Прислопа, потім до них долучились такі поціновувачі стародавньо гри, різнобічні спортовці як Ярослав Казан, Пилип Блажівський, Евстахій Бровар та інші. Це—самородки-інтелектуали, кожен з яких випромінював дух справедливості, чесності, доброти— риси,які споконвіку були притаманні ,як мовиться, викапаним бойкам.

Звання майстер спорту з нартярського спорту здобули Михайло Сакаль, Михайло Мельник, Зеновій Шевчук, останній відзначався також філігранним футбольним хистом. Спортивний дух молодих горян вміло підтримували інтелігенти- лікарі Дионізій Іванович Герич, Нортман, Сазоненко,Романів, Остапчук, вчителі Вячеслав Маєвський, Мирон Кузьмак, Володимир Біляк,Михайло Бабич, Василь Біян—останні два також, свого часу захищали футбольні кольори турківських «Карпат» разом із Іваном Цінкевичем, Іваном Круцьом, Іваном Кулаєвим, Мирославам Миньом та іншми.

Не аби якої популярності набули баскетбол,волейбол, а змагання любителів малої ракетки з самбірчанами ставали традиційними. В них честь турківчан захищили сестри Мирослава та Регіна Мельники, Андрій Писанчин— неодноразові призери обласних змагань. І досі пригадую, як із заздрістю спостерігали за складними вправами на перекладині, брусах у виконанні братів Романа та Ореста Саваринів.

Заглиблюючись у спортивну історію, як не згадати показовий виступ на гімнастичному помості перед прикордонниками у районному Народному Домі львівянина Віктора Чукаріна, який став абсолютним Олімпійським чемпіоном у Мельбурні…

Як Турківський родак з діда-прадіда цікавлюсь нинішніми спортивними здобутками земляків,які виборюють місця у верхній таблиці в комплексному заліку спартакіади області. Це добре, але стан розвитку такого виду спорту, як футбол не витримує критики. Тут на одному ентузіазмі фізкультурних аматорів не обійтись. Щоб виплекати гідну зм!ну потрібно не рік і не два. Вище наведено лишень штрихи колишніх здобутків, які потрібно було підтримувати щодня, щогодини. Про ренесанс копаного м’яча, і не тільки ,на Турківщині має знати нинішнє молоде покоління.

Як ці традиції продовжити—це одне із спільних завдань спортивної громадськості, разом з керівництвом міста та району. Фізична культура і спорт—це гармонія краси, здоров’я, сили і інтелекту. Цими рисами завжди славились бойки. Їх потрібно прищеплювати всім незалежно від віку, статті і уподобань.

І наостанок таке. Нині у бойківський край, образно кажучи, пнеться вся бізнесова еліта. Відщипують вони ласі шматки землі із гірськими краєвидами, водоймами і на то, здавалось би, немає ради. Але якраз їх грошовий потенціал треба використати для будівництва спортивного комплексу із плавальним басейном у Турці і тоді не буде соромно перед майбутнім поколінням, що «дихають» комерсанти лишень до кишені владоможців різних рівнів. Це також тема для окремої розмови.

На світлині:(зліва на право)- Богдан Пазюк(капітан команди), Володимир Мамчук(воротар), далі: Мирослав Леньо, Іван Карпенко Богдан Копитчак,Орест Ільницький, Йосип Ільницький, Йосип Головчак, Ігор Комарницький, Омельян Комарницький. Поза фотокадром залишився , напевно, Антон Яворський(не видно обличчя). Йдеться про фінальну гру у Великому Любені.

Антон Рогач, ексголова Турківського райспорткомітету, член НСЖ України.

Турка-Самбір-Львів

P.S. Автор цих рядків має намір видати окрему ілюстровану спортивну збірку про розвиток фізичної культури і спорту в регіоні. Буду вдячний, якщо поділитись побажаннями, світлинами, матеріалами тощо. Конт. тел.+380963563959, (03236)43-132.

Матеріал опубліковано за згодою автора


Схожі матеріали :

Категорія: Статті | Додав: Admin (07.09.2013)
Переглядів: 1871 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 3
0
3 Богдан Комарницький   (08.09.2013 22:09)
пане Антон!
Це унікальна стаття, унікальна інформація! Як з огляду на майбутнє, так і для сьогоднішнього часу. На цій інформації повинна виховуватись молодь, яка займається спортом, особливо футболом. Ця інформація - це стимул для розвитку. Молодь повинна знати, що ми не були такі занедбані, як зараз. Це стосується усіх сфер життєдіяльності Турківщини в т.ч. і економіки і соціальної сфери. Якщо маєте інформацію - продовжуйте. Поки ми не розберемось у своєму минулому - будем і надалі деградувати, розвитку не буде. Цинізм і низість буде панувати на Турківщині і надалі. Це стосується усіх сфер нашого життя.

Окремо хотів Вам подякувати за коротку інформацію про Богдана Копитчака. Мав честь зустрічатись з ним, коли він виступав за Івано Франківський "Спартак", який грав тоді в першій лізі чемпіонату СРСР. Майстер спорту. Грав він під "5" номером. Улюбленець вболівальників. Публіка його шанувала. Стадіон шаленів: "Боча" давай! "Боча" Давай!".
З приходом до "Спартака", на тренерську роботу Є.Рудакова, в кінці 70х років - стосунки між ними погіршились. Рудаков претензійно ставився до "Бочі" - публіка це відкрито кричала під час матчів. Також я особисто чув крики Є. Рудакова в адресу Богдана - "Спартак" зимою займався в нашому критому манежі. Копитчак був ветераном і самодостатньою людиною і тому не терпів претензій до себе. Надалі мені нічого не відомо про нашого славного земляка. Якщо маєте інформацію про нього описуйте. це важливо
Ще раз дякую за статтю

0
1 umka   (21.05.2010 17:24)
??????????????????????to nevze take bylo v nas????????????????????

0
2 Borys   (07.09.2013 23:19)
Так, було. Коли адміністрація сайту на бойківських фестинах показувала виставку старих фотографій, молодь переглядаючи фотографії футбольних команд ветеранів здивовано перешіптувалася: "Ти-диви, які в них накачані м'язи ніг".
    Вважаю що це вдалий аргумент для тих, хто сумнівається в цьому.

Ім'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Всі смайли
Код *:
Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.